Чистим джерелом цього подружжя було кохання

Вона довго зберігала цього листа, адресованого їй (Чепинець Олені Іванівні, дівоче прізвище Сливка) у Виноградово, вулиця Ардовецька, 106 польським офіцером Збишеком Ліщінським.

«Шановна пані Гелено! Пройшло багато років, як востаннє ми бачилися з вами. Але в моїй уяві і досі стоїте ви, ваше чарівне жіноче обличчя, ласкавий материнський погляд. Струнка, завжди підтягнута, у строгім темнім костюмі, у білій блузочці, що відливає голубизною. Знову заходите в клас і з теплим привітанням звертаєтеся до усіх нас. Чую ваш лагідний голос, виважений спокійний тон і бачу легку  вашу задуму і не можу втриматися, аби через роки не висловити Вам своє щире людське захоплення, чоловічу вдячність і повагу за вашу відданість роботі і щоденну сумлінну працю.

Для нас тоді ви були не просто вчителькою, а живим уособленням жіночої вроди, привабливості, образом наших матерів, дружин, сестер, коханих і подруг… Далеким спогадом про рідний дім, той теплий домашній затишок, якого нам у зоні так не вистачало. Не уявляєте, як у далекій тундрі, за колючим дротом ви багато значили для нас.

Добровільна вчителько, яка повторила подвиг декабристок – жінок високого світу, матеріально забезпечених, які свідомо розділяли долю своїх чоловіків, царизмом засланих у далекий Сибір. Вас, на край землі, до чоловіка Василя Чепинця, привела ваша щира жіноча вірність і любов. Цим особистим прикладом ви надихали нас, додавали віри і сили, надії, що нас теж вдома чекають, вірять в наше повернення,  і додавали впевненості у своїй правоті та бажання вижити всупереч усім труднощам і випробуванням…»

Ішов 2001 рік. В міському центрі дозвілля ми вперше готували Свято Матері. Підбирала долі міських жінок, нетипових для інших. Тоді і вийшла я на цю жінку. 86-ти річна Олена Іванівна перебувала на заслуженому відпочинку. Жила по Ардовецькій вулиці, у власному будинку. Сама себе обходила, клопотала по хаті, на городі, у саду. Коли випадала вільна хвилина застигала біля вікна і кожний раз уважно дивилася на свою весільну фотографію…

…Спускаються сходами двоє він Василь Чепинець (з Голубиного, Свалявського району) і вона Олена Сливка (з Нового Давидкова, Мукачівського району). Молоді, збентежені, щасливі удвох вирушають на вінчання, щоб Богові скласти присягу на довічну вірність і подружню любов, на готовність підтримувати один одного у радості і біді…

І не знало, не відало молоде подружжя Чепинців, які суворі випробування тривалою розлукою чекають на них. У парі щасливо прожили сім років. У край прийшло визволення. Нове життя заколосило і в селі Поляна на Свалявщині. Тут подружжя Чепинців вчителювало. Обоє поринули у вир подій, які розгорталися в краї. Одного світанку за її чоловіком прийшли.

– Сина бережи, – відходячи з дому, Василь Іванович попросив дружину. І вона берегла малого Василька, як зіницю ока. Хлопчик щоранку дивився на неї своїми васильковими очима, у всьому слухався її і завжди довірливо тулився до її плеча. Материнська сила і обов’язок перед сином виявилися сильнішими за труднощі, що тоді так пригнічували її. Далі мусила жити між людьми, не опускаючи голови працювати і вітатися з односельчанами, хоч стала дружиною «ворога народу». Заочно закінчила факультет російської мови та літератури Ужгородського педагогічноого інституту. Отримала такий жаданий диплом філолога.

А листи від чоловіка, що мав дуже гарний каліграфічний почерк, приходили все рідше і рідше. За його скупими рядками відчувала невимовну тугу, прихований біль і людський відчай людини, яку надовго відірвали від сім’ї, дому, рідного краю.

Якось увечері, укладаючи Василька на сон, сказала матері: – З сином поїду до чоловіка. Старенька як могла, від цієї поїздки відмовляла її, страхала невідомістю, суворими кліматичними умовами. Однак, Олена Іванівна настояла на своєму. Всупереч усьому зібралася в далеку незвідану дорогу. Потягом поїхала до Львова. Далі до Москви. Швидким до Хабаровська. Звідти добралася до Магадану, а далі, у загублену від людського ока, глибинку Сусуман.

Під стук коліс, в тривалій дорозі, вона два тижні мріяла про цю жадану зустріч з чоловіком. Підбирала теплі і ніжні слова, які скаже йому при зустрічі. Вечоріло, коли з сином вийшла з автобуса. Навкруги було пусто. Жодної людини. Ніхто її не чекав, не зустрічав. Розшукала і на ночівлю попросилася до кімнати для приїжджих. До самісінького світанку не стулила повік. Ледве надворі зазоріло, розбудила й одягла синочка. Удвох вирушили шукати загадкову зону. Її неочікувана поява тут, здивувала і саме начальство. Зуміла настояти і добилася побачення. У ватяній куртці та валянках чоловік вийшов до них. Зараз перед нею стояв худий, виснажений скелет, який важив 38 кілограмів. Впізнала лише його мудрі та добрі очі.

Жінці забракло сил чоловікові назустріч зробити виважений крок і всі її слова десь розгубилися, як намистинки з обірваної в’язки. Запалу між ними тишу першим порушив синок. Василько кинувся до батька зі словами «Татку, таточку», – і припав до нього. Василь Іванович обняв його, жадібно притиснув до грудей, потім пригорнув дружину. Отак утрьох і стояли на лютому морозі: батько, мати і син. І не було на землі вже такої сили, яка б з цієї миті їх розірвала, розвела, роз’єднала… Отак і залишилися Олена Іванівна з сином на  далекій півночі. У цьому, віддаленому від світу краї провела три роки. Звикла до суворих кліматичних умов. Проживала у поселенні. Адміністрація табору запросила жінку вчити політв’язнів. Старанно готувалася до кожного уроку. Її учнями стали люди різного віку, релігійних переконань і національностей. Йшла на кожну зустріч до них, як на свято. Продумовувала хід уроку, кожне сказане слово, вимовлену думку, продекламований віршований рядок. Лише так вона могла донести до цих людей свою готовність підбадьорити, вселити віру, надію і любов, підняти бажання і людський дух, щоб вижити, вистояти усім труднощам і смертям на зло. У Сусумані Василько закінчив перший клас.

Чепинці повернулися на Закарпаття у далекому 1956. Придбали невеликий будиночок у Виноградові. Доклали сил і рук, щоб його привести до належного для проживання стану. Заклали власний сад. Влаштувалися на роботу. Олена Іванівна пішла вчителювати у Виноградівську школу-інтернат. Василь Іванович став навчати учнів музиці і співам у четвертій міській середній школі (містяни називали її російською, бо в ній переважно навчалися діти офіцерів, артилеристів та танкістів, що служили у Виноградові). Василько тим часом закінчив середню школу. Відслужив військо у Вірменії. Поступив до Івано-Франківського інституту нафти і газу і з дипломом інженера-механіка повернувся працювати у проектно-конструкторський відділ Виноградівського заводу пластмасових сантехнічних виробів. У   колективі подолав сходинки від рядового, потім старшого інженера-конструктора до начальника відділу. Його на заводі поважали, рахувалися з його думкою і цінували за  науковий і вдумливий пошук всіх раціоналізаторських пропозицій, що приносили високий економічний ефект підприємству.

Син одружився, привів до хати невістку Віру Чегіль. Вона теж була філологом української мови та літератури і багато років пропрацювала заступником директора  по навчально-виховній роботі у восьмій міській середній школі. Олену Іванівну вони потішили двома онуками Василем та Іваном і правнучком Васильком, який скрасив її старість.

Василь Іванович залишив світ у 1995-му на 83-ому році життя. Олена Іванівна спочила 2007-го у віці 92, на 12 років переживши чоловіка. Обоє поховані у Виноградові. На цвинтарі лежать поруч одне з одним. Навіть смерть не розділила цих щиро люблячих одне одного людей, бо їхнє кохання було чистим джерелом вірного подружнього життя.

Марія Конкіна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *