Зоряні ранки, недоспані ночі

Василя Маринця директора Міжгірського професійного ліцею

         Дивно, що з Василем Юрійовичем я познайомився завдяки районній газеті «Верховина», черговий номер якої приніс у батьківську оселю сільський листоноша Ілько Хрипта. Тоді я  офіцерську відпустку проводив у рідному селі Рекіти. Хоч і був зайнятий іншою роботою, але відклав її і став уважно читати рідну «районку», з якою пов’язана моя юнкорівська і сількорівська творчість. На одній із сторінок побачив фото чоловіка у Водохрещенському прорубі. Хто б це міг бути? Читаю і очам своїм не вірю, що ним виявляється  чоловік із підполонинського села Річка, директор Міжгірського професійного ліцею. Загорівся бажанням зустрітися з ним, але не вийшло: у Львові чекали невідкладні справи.

Зустрітись з цією загартованою і чудовою людиною мені довелося через багато літ, коли після завершення офіцерської служби, якій віддав майже 30 років життя,  9 серпня 2002 року заснував у Рекітах громадську організацію «Малу академію літератури і журналістики», а через рік після цього – і Міжнародний фестиваль юних поетів і прозаїків « Рекітське сузір’я».

До активної участі у ньому мені вдалося залучити Володимира Ковалика, двомовного поета (англійської і української), лауреата поетичного конкурсу «Золоте перо Америки», члена національної спілки письменників України. Під час приїзду його у Рекіти, біля сільської церкви, пам’ятки дерев’яної архітектури  XVI ст, було оздоблено міст, який отримав назву «Рекіти-Чикаго». Ця звістка про верховинську глибинку швидко облетіла цілий світ. Хоч Рекіти давно знаходяться серед світу, але про них з цього часу стало відомо далеко за океаном у Сполучених Штатах Америки.

         Після відвідин Рекіт поважним гостем, дійшли згоди, що у наступному році в урочищі «Тисовці» відбуватиметься перший Міжнародний фестиваль юних поетів і прозаїків «Рекітське сузір’я». Така ініціатива знайшла підтримку у обласного і районного керівництва. Вона захопила і  Василя Дерича – тодішнього помічника депутата Верховної Ради України Михайла Сятині, згодом Почесного професора Малої академії літератури і журналістики.

 Моєму другу Василю Деричу вдалося згуртувати цілу команду з підготовки дитячого фестивалю, серед них у числі перших був і Василь Маринець. У коло його громадських обов’язків входило проведення майстрами виробничого навчання з кулінарії інструктивно-методичних занять з військовими та сільськими кухарями щодо приготування їжі в польових умовах та дотримання правил безпеки поводження з відкритим вогнем та  газовими балонами.

На фестивальному полі  Міжгірському ліцею  слід було розгорнути виставку  художніх робіт учнів  навчального закладу.

Пригадую, що у ніч перед відкриттям першого Міжнародного фестивалю юних поетів і прозаїків «Рекітське сузір’я» лив дощ немов із відра. Я прокинувся від блискавок і великого грому. Розбудив Володимира Ковалика, який міцно спав у моїй батьківській оселі після важкої і далекої дороги від Чикаго до Рекіт.

– Що трапилося, друже Василю? – відкинувши набік ковдру, запитав Володимир Михайлович.

– Ось подивіться у вікно, все навколо залило. А як там, на відкритому полі, маються військові, які обладнували наметове містечко, розгортали польові кухні  і радіовузол, встановлювали закличні банери?… 

– Що ж нам з вами робити?  – продовжив Ковалик, чекаючи якоїсь моєї особливої рятівної поради.

– Будемо молитися і просити допомоги Божої. І ми враз схилилися на коліна, довго і тихо молилися.

Знову полягали спати, але так і  не могли заснути. Десь біля шостої ранку злива припинилася і сиві хмари потягнулися до вершків гір. Через якийсь час хмари зовсім розсіялися і над горою «Ріг» виглянуло сонечко.

Після смачного сніданку, який нам приготувала жінка мого брата Раїса Петрівна, вчителька початкової школи, зручно вмостившись на підводі, разом із фірманом Іваном Cоляником рушили до фестивального поля.

Сюди одними із перших, разом із Василем Маринцем, директором Міжгірського професійного ліцею, дісталися майстри виробничого навчання та  учні.

Ось тут і відбулася моя перша зустріч і знайомство. Враження про Василя Юрійовича склалися у мене найкращі. Він буквально загорівся підготовкою та проведенням першого Міжнародного фестивалю юних поетів і прозаїків «Рекітське сузір’я».

 Що імпонувало? Не дочікуючись якоїсь команди Василь Юрійович разом із педагогами та учнями наводили порядок після зливи: встановлювали повалені дощем і вітром банери та прапорці, розчищали  фестивальне поле від гілок, допомогли разом із рекітчанами, прикрасити сцену. Тим часом ліцеїстські і сільські кухарі разом із військовими порались на польових кухнях – готували обід із верховинських страв.

Буквально за якусь годину, завдяки Василю Маринцю,  під лапатими смереками і наметом було розгорнуто  етнографічну  виставку учнів Міжгірського професійного ліцею, а також власних виробів вихованців та педагогів цього навчального закладу. Її упродовж трьох днів проведення першого фестивалю відвідало найбільше шанувальників, деякі із них навіть придбали на пам’ять сувеніри та вироби. Чимало міжгірських ліцеїстів прочитало свої  поетичні та прозові твори на фестивальній сцені і за оцінкою журі отримали доволі високі результати. Переможці творчих конкурсних змагань були відзначені дипломами і нагороджені  подарунками.

З тих фестивальних днів ми з Василем Юрійовичем Маринцем затоваришували. Він навіть запросив мене відвідати його батьківське село Річку. Щоправда, через брак часу, у мене не було такої можливості. Та все ж через кілька років, разом із моєю дружиною Валентиною, сином Мар’яном та його  дружиною Олею, ми майже тиждень гостювали у Річці. На ґаздівстві Василя Маринця  повний порядок. Поруч з батьківської оселею споруджено два невеликі відпочинкові будиночки. У них, як у місті, усі вигоди – душ, тепла і холодна вода, умивальниця і туалет,  а на першому поверсі кухня і необхідне до неї приладдя. Бери і готуй будь-які страви за своїм вибором. Внизу під будиночками – альтанка з мангалом.  У кількох метрах від них – справжній водоспад на великих брилах, вдень і вночі, розсікається чиста, прозора й холодна полонинська вода.

Любить Василь Маринець у вільний від роботи час прийняти душ у гучелі, так верховинці кажуть про водоспад. Відважився на таке за порадою мого друга Василя і я. Але після такої водної процедури  кілька днів боліло горло і не давав спокою кашель, довелося навіть приймати пігулки.

Довідавшись про це, Василь Юрійович сказав:

 -Не маєш ти, друже, доброго гарту. Треба поступово загартовувати тіло, розпочинати з обтирання мокрим рушником,  а потім поволі перейти до водних процедур і поступово знижувати температуру.

– Я ось, – продовжував далі Василь Юрійович, – купаюсь у будь-яку пору року. Взимку – навіть у прорубі, одним словом «моржую».

Мені спала на гадку фотографія із районної газети «Верховина», коли я вперше побачив на ній Василя Маринця. Розповів йому, а він розсміявся і продовжив:
– Був за мною такий гріх.  Це без всякого попередження зазнімкував   мене у холодній купелі Василь Пилипчинець, тодішній редактор районної газети «Верховина», заслужений журналіст України і навіть написав про мене невеличку замальовку. Вона мені сподобалася: розташував її у рамочці під склом і повісив на стіні у батьківській хаті.

Часто під час нашої зустрічі пригадуємо доволі кумедний епізод з нашого фестивалю.  А було ось що?  Василь Маринець після завершення дня фестивальних виступів виявив гостинний жест до Володимира Ковалика: запросив його разом зі мною і поетесою Ольгою Царицанською  на вечерю у  Річку. Ми сіли у військовий «Уазик»  і рушили до села.  Куди їдемо і до кого – Ковалику не сказали. Вирішили, нехай це буде для Героя Козацтва України приємним сюрпризом (це високе почесне звання він отримав на сцені Міжнародного фестивалю). Ясна річ, Володимир Ковалик хвилювався і поцікавився у Маринця, куди ми їдемо і для чого. Той, не довго думаючи, відповів:

 – На базу НАТО під полониною Боржавою.  Наш президент і Герой ще більше розхвилювався. Йому вірилося і не дуже, а все ж перепитав:

-А як ми туди без запрошення і перепустки. Це ж вам не якась ферма, а база НАТО. Василь Юрійович,   зручно влаштувавшись у військовому легковику на передньому сидінні, повернувся лицем до Ковалика запевнив: «Запрошення і перепустки у нас оформлені, даремно хвилюєтесь, Володимире Михайловичу».  Наш заокеанський гість заспокоївся, але на всякий випадок приготував свій закордонний паспорт і зауважив, що американці законослухняні. 

За цікавими розмовами і жартами навіть не помітили, як приїхали до Річки. Неподалік батьківської хати Василя Юрійовича, біля дороги, нас зустріла тітка мого друга.

 -Так ось, дорогі друзі, ми і приїхали на базу НАТО ,- сказав наш гід. Спантеличені такою  звісткою, усі ми розсміялися і навіть під час святкової вечері згадували цю смішну історію. Про неї часто говорили і при житті  Володимира Ковалика.

Щороку, на початку липня, за два тижні до проведення Міжнародного фестивалю, приїжджаю на Міжгірщину. П’ять років він  відбувався у моєму рідному селі Рекіти, на Коваликовому полі. Та нині  доїхати до нього через ями і калюжі неможливо. А ще без допомоги військових  не маємо великих наметів, польових кухонь, електростанції, іншого устаткування та обладнання.

Тож дитячий фестиваль міг би і не відбуватися. Та ось я знайшов вихід – звернувся до Василя Маринця проводити наступний VI Міжнародний фестиваль юних талантів «Рекітське сузір’я» на базі Міжгірського професійного ліцею. Не зразу погодився на таке мій добрий товариш, бо добре розумів, який важкий тягар бере на свої плечі. Та все ж  зважив на ситуацію, бо він шанує дітей, радіє їх успіхам і готовий допомогти їм розкрити Богом даний талант.

І наступний фестиваль відбувся. Його керівники та учасники мали усі необхідні умови для конкурсних виступів, проведення майстер-студій у десяти номінаціях, проживання та харчування.

Разом з ним вирішили створити на базі Міжгірського ліцею літературно-мистецький центр Міжнародної академії літератури і журналістики. За моїм розпорядженням  його керівником було призначено Василя Маринця. Він також отримав призначення проректора і  почесне звання професора МАЛіЖ. Змінився  з того часу і формат проведення маліжанського фестивалю, додалися нові номінації. Їх тепер – одинадцять:  поезія, проза, журналістика, художнє фото, малюнок, авторська пісня, літературно-мистецькі композиції, етнографія і народні ремесла, ІТ-технології, хореографія, відео і кіно.

Проблемою із проблем була аренда  сцени. За кілька днів треба було заплатити немалі кошти.  Спільно з Василем Юрійовичем  – знайшли вихід. Вирішили зробити свою сцену з розбірно-металевих та дерев’яних конструкцій. Для придбання труб, кутників та кріплення звернулися за допомогою до депутата Верховної Ради України Віктора Балоги, почесних професорів МАЛіЖ: Богдана Турчина, Олександра Копанчука, Василя Поповича, інших благодійників. На зібрані кошти придбали необхідні матеріали для монтажу. Майстри виробничого навчання, під орудою директора навчального закладу, розробили креслення, за яким змайстрували фестивальну сцену.

Наступного року  нам уже не довелося виклянчувати  кошти на оренду сцени. Наша є доволі оригінальною з освітленням і заземленням, двома входами зі сходинок і безпосередньо із кімнат для переодягання. Дуже зручно, а головне – безпечно.

Після того, як наша академія юних талантів набула асоційоване членство у Міжнародному Центрі впровадження програм ЮНЕСКО, його голова Валерій Попов вирішив побувати у Міжгірському професійному ліцеї. Коли разом зі своїм заступником Михайлом Котом і членами Правління вони подивилися навчальні аудиторії, виробничі майстерні, етнографічний музей, гуртожиток, готель та їдальню було відзначено, що Міжгірський професійний ліцей відповідає усім вимогам європейського навчального закладу.
         Цього ж дня у Міжгір’ї відбулося урочисте засідання Правління Міжнародного Центру впровадження програм ЮНЕСКО на якому його очільник Валерій Попов призначив Василя Юрійовича Маринця головою Правління Закарпатського відділення Міжнародного Центру впровадження програм ЮНЕСКО,  і вручив відповідний Міжнародний Сертифікат та службове посвідчення.

         Висока довіра і визнання були для мого друга Василя надзвичайним стимулом для подальшої педагогічної і творчої роботи. Він, як і я, у школярські роки був юнкором районної газети. Навчаючись в Ужгородському університеті на факультеті іноземних мов, продовжував друкуватися не тільки в обласній пресі, але й у республіканській.  Під час служби у війську на доволі високій офіцерській посаді, знаходив час для роботи над друкованим словом. Його публікації часто з’являлися на шпальтах армійської і   окружної газети.

         Йому, як одному із досвідчених офіцерів, відкривалася службова кар’єра. Але для цього треба було понад 25 років життя присвятити службі у війську. Василь Маринець, тодішній  старший лейтенант, обрав інший шлях – повернувся після двох років служби на рідну Міжгірщину. Він не  міг, єдиний син у батьків, залишити їх .

         З того часу  й розпочалася педагогічна діяльність: спочатку був заступником директора Майданської школи, потім деякий час працював інспектором у районному відділі освіти, а  у 1980 році призначений  заступником директора Міжгірського професійного ліцею. Через п’ять років  він стає його очільником. І ось уже  з того часу сплинуло 40 літ.  У 2020 році  Василь Юрійович відзначив поважний ювілей – 70 років з дня народження.

За сумлінну багаторічну педагогічну працю він нагороджений нагрудним знаком «Відмінник народної освіти УРСР, Почесною грамотою Міністерства освіти України; 2015 р. йому присвоєно звання «Заслужений працівник освіти України» (Указ Президента України №367/2015 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Конституції України» від 27 червня 2015 року).

Про таких людей, як Василь Маринець, кажуть, що він немає спокою від ранку до пізньої ночі, бо працює весь день.

          Зоряні ранки й недоспані ночі  – звичні для Василя Маринця. У цього надзвичайного верховинця таке життєве кредо: «Твори добро. Роби те, що переживе тебе». І він це  робить задля дітей простих його сільських земляків.  Він, часто спілкуючись зі своїми колегами, наставляє їх: «Вчити, а не навчати. Вірити у кожного свого вихованця, бути впевненими і самостійними».

         Саме завдяки Василю Юрійовичу засновано газету «Міжгірський ліцест» і радіостудію «Червона калина», створено  музей Міжнародної академії літератури  і журналістики. Свою педагогічну діяльність він поєднує із журналістикою . І це не просто його хобі, а друга професія, якою він опанував сповна і є членом національної спілки журналістів України.

          Як же не подякувати мені Василю Юрійовичу і за те, що на його запрошення на нашому фестивалі  у  Рекітах побував і вітав його учасників та гостей тодішній Міністр освіти і науки Сергій Квіт, депутати Верховної Ради України минулих скликань Станіслав Аржавітін і Микола Кульчинський, директор Міжнародного інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»   Ірина Клічковська та багато інших поважних осіб.

         У директора ліцею багато планів й ідей. У його  рідному селі Річка відкрито  виробничу майстерню з виготовлення верховинських килимів і гунь. А таку вишиванку, яку пошиють у ліцеї, ніде не знайдете, так само як зроблену трембіту, рідкісні веровинські сувеніри, приготовлені у їдальні страви національної кухні.

Для цього варто жити, якось почув таку фразу Василя Маринця. Й насправді варто жити – зустрічати росяні й засніжені ранки, теплі і холодні ночі на рідній і милій Верховині.
Василь ТАРЧИНЕЦЬ, заслужений журналіст України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *