Митрополит Андрей Шептицький – український Мойсей


Відомим діячем Української греко-католицької Церкви в Україні та світі був митрополит Андрей Шептицький (1865-1944). Цього року на державному і церковному рівнях відзначаємо  155-річчя з дня його народження. Митрополит Андрей Шептицький упродовж 44-років з 1901 по 1944 рр. очолював Церкву й українське суспільство в період двох Світових воєн, пережив сім режимів: австрійський, російський, український, польський, радянський, нацистський і знову радянський. За його заслуги митрополита Андрея визнають етнархом, українським Мойсеєм, праведником, князем Церкви, Апостолом правди та єдності. Митрополит Андрей – моральний авторитет, славетний гуманіст та меценат XIX-XX ст., планетарна постать.
Роман-Олександр Шептицький народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичі Яворівського району. Походив з давнього боярського роду Галичини. З родини Шептицьких вийшло чимало знаменитих церковних діячів: єпископи Варлам, Атаназій та Лев Шептицькі, які були засновниками собору Святого Юра у Львові та очолювали Львівську та Київську Єпархії. Народився в сім’ї графів Івана та Софії (з роду Фредро), був дуже багатим, але став монахом.1887 року у Кракові отримав ступінь доктора права, згодом вивчав право в Мюнхені, а у Відні – філософію.
Ще після матури 1883 р. Роман Шептицький просив у батька дозволу вступити до Чину св. Василія Великого. Одначе батько не погодився на це. Увесь час правничих наук Роман не втрачав своєї мети. Його подорожі під час студій в Україну, до Москви, а передовсім його аудієнція в Папи Лева XIII, тільки скріпили його в постанові. Щойно після завершення докторату Романа його батько погодився і 28 травня 1888 р. Роман приїхав на новіціат до Добромиля.1 липня 1888 року Роман Шептицький одержав василіянську рясу і змінив світське ім’я на монаше – Андрей.
Вступлення молодого графа, доктора права та ідейного нащадка Шептицьких до українського греко–католицького монастиря знайшло відповідний відгомін в нашій та зарубіжній пресі. 13 серпня 1889 р. Андрей склав перші чернечі обіти в Добромилі. Після трьох років новіціату на празник Успіння Божої Матері 1892 р. брат Андрей склав у Кристинополі (Червонограді) торжественну професію і став канонічно влучений між вірних Греко-католицької Церкви, та набув правний титул до свячень, що їх отримав у Перемишлі 22 серпня 1892 р. з рук єпископа Юліана Пелеша. Згодом став магістром Добромильського монастиря. 20 червня 1896 р. о. Андрея призначено ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. Щоб відповісти своєму задушевному бажанню одночасно навчати народ, о. Андрей разом з о. Філясом, ЧСВВ відважилися на сміливий план у тих умовах: почали видавати релігійний місячник для народу “Місіонар”, що в ньому часто вияснювали соціальну науку Папи Лева XIII. Перше число “Місіонаря” появилося 19 травня 1897 р. у 10.000 примірників. Цей журнал був дуже популярний, мав найвищий наклад із усіх наших часописів та виходив аж до 1944 р.
Австрійський цісар іменував о. Андрія Станіславським єпископом, а Папа Лев XIII потвердив його 19 червня 1899 р. Митрополит вільно володів більш ніж десятьма іноземними мовами. Серед них – польська, французька, англійська, німецька, італійська, староєврейська та латинська мови.
За час єпископства у Станіславівській єпархії (сьогодні Івано-Франківської єпархії) Андрей Шептицький написав до вірних шість послань, одне з яких “До моїх любих гуцулів” (гуцульським говором). У 1899 році за власні кошти (10 тисяч золотих римських) закупив у Станіславі земельну площу, та добився дозволу австрійської влади будувати тут семінарію. Згодом віддав семінарії свою бібліотеку – 10 тисяч томів книг, серед яких і цінні стародруки.          
Митрополит Андрей дбав за християнське і патріотичне виховання молоді, а тому повчав: “Християнин має любити всіх людей, але се не перешкоджає, що найпершою любов’ю має любити свою родину і свою вітчизну…Християнин може і повинен бути патріотом, але його патріотизм не може бути ненавистю ані не сміє накладати обов’язків, противних вірі” (Послання до вірних Станіславівської єпархії, 1899). “Пам’ятайте, що християнське виховання є більшим добром, ніж усе добро світу” (Лист до вірних, 1899).
У віці 35 років, 17 січня 1901 року, єпископ Андрей Шептицький вступив на митрополичий престол у Львові. Написав 250 пастирських послань. 1919 року заснував богословський факультет при Духовній семінарії у Львові, який 1928 року був реорганізований у Богословську академію з філософським та теологічним факультетами. Виступав у Віденському сеймі, у Палаті панів, щодо створення українського університету у Львові. Після цього виступу цісар видав декрет, згідно з яким український університет у Львові мав відкритися 1 вересня 1916 року. Митрополит Андрей Шептицький невтомно трудився, щоб примирити різні етнічні групи, і залишив по собі багату спадщину творів на тему суспільних проблем і духовності.
Соціальне вчення митрополита Андрея
А. Шептицький був прихильником соціального вчення папи Лева XIII та його енцикліки “Rerum Novarum” (“Нові речі”), яке розвивав і не лише пристосовував до українських умов, а мав власну ідею оригінального соціального вчення. Завдання, які ставилися в соціальному вченні митрополита Андрея ще не виконані, бо не побудовано громадянського суспільства на принципах солідарності, немає сталої демократії та захисту прав людини. Солідаризм в сім’ї, громаді, нації, Церкві, який пропонував митрополит Андрей, і сьогодні актуальний.
Проблематику суспільних взаємин і соціальної справедливості Андрей Шептицький окреслив в Пастирському посланні до духовенства «Наша програма» (1899): “Тисячі сердець – тисячі рук піднесених до неба, благає від нас помочи. Всі вбогі та пригнетені тягарем праці й життя, – всі темні й непросвічені, всі опущені і без засобів до життя… Батьківського проводу від нас домагаються. Багатших треба наклонювати до любови та милосердя супроти убожчих, а убожчих остерігати перед пожаданням чужого добра. Треба людям помагати у закладанні християнських крамниць, позичкових кас, різних господарських і ремісничих спілок та всяких інших установ”.
У Пастирському посланні “Християнська робота” (1899) владика звертався до заможних і забезпечених: “Коли допомагаєте вбогому, пам’ятайте, що він не лише вашого гроша потребує, але часом ще більше помочі дієвої, поради, потіхи… Давайте убогому можливість заробку – научіть його, покажіть йому, як би він сам міг свою долю поправити”.
В Пастирському посланні до духовенства та вірних – “Найбільша заповідь” (1901) Архипастир застеріг роботодавців від затримання виплати заробітної плати, наголошуючи, що таке завдавання матеріальної шкоди малозабезпеченим є смертним гріхом. 
Проблематику милосердя митрополит Андрей Шептицький розвивав у  Пастирському листі “Про Церкву” (1901). Про сенс християнської милостині митрополит наголошував, що вона тільки тоді є правдивою християнською чеснотою, коли при її здійсненні не порушено право справедливості. Під цим зокрема розумілося, щоб милостиню давати зі свого, а не з чужого. Найкращою, на думку Андрея Шептицького,  є милостиня у формі створення можливостей працювати.
В своїй праці “О квестії соціальній” (1904) митрополит Андрей наголосив, що Церква завжди переймалася проблемами вбогих і страждаючих. Він критикував тезу соціалізму про те, що щастя всіх людей настане тоді, коли зникне приватна власність, а блага розділять колективно. На його думку, така концепція суперечить “природному порядкови і загальнолюдському почуттю справедливости”. Владика Андрей критикував ідею марксистсько-ленінського вчення про те, що відносини між людьми побудовані на протистоянні між класами.
Андрей Шептицький та його фінансово-економічна діяльність
 Митрополит Андрей Шептицький добре орієнтувався у шляхах вирішення конкретних економічних проблем. Він створив українське страхове товариство «Дністер», а згодом перетворив його у банк. Для Андрея Шептицького важливо було, аби банк та інші фінансові структури базувались саме в Україні, щоб усі гроші залишались в нашій державі.  Шептицькому вдалося зробити неймовірне – створити фінансові гілки у селах та районах, довести людям, що, вкладаючи гроші, вони згодом отримають від цього блага у своєму повсякденному житті. Митрополит Шептицький фінансував господарство, закуповував нову техніку кооперативам, бо розумів, що економічний розвиток багато у чому залежить від продуктивності та швидкості праці. Андрей Шептицький вважав кооперацію порятунком для більшості українських селян Галичини: “Лучіться разом, заводіть по ваших селах крамниці християнські, шпихлярі, громадські і всякі інші пожиточні установи”. На заклик Шептицького відроджувати українське село відгукнулося чимало священиків, які засновували осередки товариства “Сільський господар” на парафіях і допомагали створювати при читальнях Просвіти громадські склади для зерна та Народні доми – кооперативи змішаного типу, які крім кредитування селян займалися постачальницько-збутовою і виробничою діяльністю. Митрополит давав особисті кошти і свою землю на організацію кооперативного ліцею, садівничо-городничої та хліборобської шкіл.
В 1908 р. А.Шептицький увійшов до складу комітету засновників першого українського банку, створеного на засадах іпотеки. Найбільшими акціонерами Земельного банку гіпотечного (ЗБГ) стали митрополит Андрей і товариство “Дністер”. Значною мірою завдяки Шептицькому ЗБГ невдовзі став єдиним українським банком, що здобув визнання у світі, а його цінні папери оплачувалися у всіх банках Європи. ЗБГ займався довгостроковим кредитуванням житлового будівництва під заставу земельних ділянок і нерухомості. Банк також допомагав у разі тимчасових фінансових труднощів українським кооперативам і купецтву, що належали до “Сільського господаря”, “Народної торгівлі” або “Маслосоюзу”. У1936 році торговельний оборот українських молочарських спілок на Галичині майже вдвічі перевищував виторг такої самої кількості польських кооперативів.
 Кредити ЗБГ надавав часто під поруку митрополита, не зважаючи на платоспроможність і фінансове становище позичальника. Банківські рахунки Шептицького мали назви відповідно до потреб: “Національний музей”, “Крилос”, “Унів”, “Гошів”, “Яхторів”. Митрополит Шептицький був поодиноким українським підприємцем, який складав конкуренцію тодішнім іноземним корпораціям. Він повністю викупив маєток Перегінське, що у Дрогобицько-Бориславському нафтовому басейні, і уклав багаторічний договір – на 25-30 років – з нафтовим об’єднанням “Галіція” про видобуток вуглеводів на митрополичих угіддях. Шептицький першим утворив у своїх лісових угіддях екологічний осередок “Охорона природи”. Майже 30 тис. гектарів було поділено на три господарські округи, якими управляли інженери-лісничі.
Економічна модель Андрея Шептицького була унікальна для свого часу – це був капіталізм з людським обличчям або християнський соціалізм.
Андрей Шептицький як меценат
Найважливіше, що Слуга Божий митрополит Шептицький як славетний український меценат не тільки навчав словами, а виховував прикладом власного життя і особливо ділами, бо як повчає відома латинська приповідка: “Verba docent, exempla trahunt” – “Слова навчають, приклади потягають”.
Матеріально допомагав багатьом школам, “Просвіті”, організував Народну школу
імені Грінченка для бідних дітей, заснував Національний музей у Львові  та придбав для нього велику кількість експонатів. Віддав свою приватну колекцію на заснування Українського національного музею – 5 кімнат у митрополичих палатах, а в 1911 році придбав для музею цілий будинок на сучасній вулиці Драгоманова. Завдяки піклуванню Шептицького в музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису.  Митрополит підтримував дитячу патріотичну організацію “Пласт”, якій подарував свій маєток у Підлютому для літніх таборів. Здібним дітям та молодим перспективним богословам сприяв у навчанні у вищих навчальних закладах, семінаріях.
Він був фундатором лічниці, Національного музею, Богословської Академії, надавав грошову допомогу різним релігійним, культурним та освітнім установам.
Щороку своїм коштом митрополит утримував 20 бідних юнаків та 20 дівчат, даючи їм можливість отримати найрізноманітнішу освіту. На свій кошт у Львові збудував середню школу на вул. Замкненій (теперішня СШ №34), допомагав грошима приватним школам. У 1928 р. заснував Богословську академію, пожертвував 110 тисяч злотих на “Академічний дім”, який був гуртожитком і бібліотекою для багатьох українських студентів з різних міст і сіл, котрі навчалися у Львівських гімназіях і вищих школах .
Вважаючи справу розбудови освіти й культури засобом національної оборони поневоленого народу, засновує Український Національний Музей (1905 р.), відстоює необхідність утворення українського університету у Львові, підтримує приватні народні школи ім. Б. Грінченка, князя Данила, єдину міську українську школу ім. М. Шашкевича, товариства “Просвіта”, “Рідна Школа”, Наукове Товариство ім. Шевченка, читальні, школи для ремісничої і гімназійної молоді, організації “Пласт”, “Луг”, “Сокіл-Батько”, “Українська Молодь Христові”, сприяє видавництву журналів для молоді “Наш Приятель”, “Поступ”, “Українське Юнацтво”. В його особі знайшли надійного покровителя і мецената молоді художники, музиканти. Дбаючи про фізичне здоров’я свого народу, відкриває Народну Лічницю (1903 р.), де могли безкоштовно лікуватися ті, хто не міг дозволити собі лікуватись за гроші, Порадню для матерів, дитячі садочки, сиротинці.
Митрополит допомагав і дитячим установам. Після першої світової війни зібрав сиріт, щоб дати їм опіку. Для них влаштував декілька “Сиротинців”. Він щорічно проводив оздоровчу компанію для убогих дітей. У Волинському районі, серед Карпатських лісів, збудував для них будиночки, в яких навчали молитов, української мови, історії, поведінки.
Слуга Божий А. Шептицький підтримував діяльність культурно-просвітницьких товариств, зокрема “Просвіти”, піклувався церковними та світськими хорами. Митрополит жертвував на виховання молоді величезні суми, завдяки чому у Львові зразково діяли “Бурса Товариства педагогічного” і жіноча гімназія. За кордоном та у Львові на його кошти навчалися молоді богослови та художники, вихідці з бідних родин. Стараннями митрополита в Галичині повстала мережа читалень “Просвіта”, шкіл і гімназій “Рідна школа”, гуртків спортивних товариств “Сокіл”, “Січ”, члени яких з початком першої світової війни стали Січовими стрільцями під час визвольних змагань 1918-1920 рр. Дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка (з 1925 р.).
В огляді праць митрополита Андрея не можна промовчати його заходи про відродження чисто східного монашества в його первісному старовинному вигляді. Початки цього відродження припадають на 1901 – 1902 рр., коли митрополит заснував перший монастир Студитів. Згодом у Студіоні у Львові митрополит заснував бібліотеку. Перед останньою світовою війною студити мали у Галичині вже шість монастирів.
Під час першої світової війни 1914 р., коли 3 вересня російські війська захопили Львів, митрополит Андрей уповні свідомий небезпек, добровільно залишився у Львові, щоб своїм прикладом і словом підбадьорювати вірних. Щодня він збирав у своїй палаті інтелігентів, що залишилися у Львові та підносив їх на дусі. Вплив митрополита був для росіян небажаний. Тому вони інтернували митрополита в його палаті, а потім 19 вересня його вивезли до Києва. Згодом митрополита перевезли до Нижнього Новгорода, потім до Курська, а врешті до Суздаля, де була сумної пам’яті в’язниця для духовних злочинців. Там митрополит пробув понад 2 роки. Із занепадом царату, митрополита звільнили, він поїхав до Петрограду і там упорядкував церковні справи. Повернення митрополита на Батьківщину перетворилося у справжній тріумф. Народ вітав його всюди зі сльозами радості, але найторжественніше привітання приготував йому княжий Львів.
Тільки рік прожив митрополит під австрійською владою, бо після розпаду Австрії прийшла українсько-польська війна. Після війни митрополит збирався до відбудови архиєпархії, але Східна Галичина припала відновленій Польщі. Від польського уряду митрополитові прийшлося зазнати немало прикрощів. 
В 1933 році у Львові він провів з’їзд “Українська молодь Христові” за участю 100.000 молоді, а також збирав і передавав кошти та зерно для голодуючих Сходу України. В той час, коли молодь нацистської Німеччини присягала на вірність біснуватому фюреру Адольфу Гітлеру, а радянська молодь присягала на вірність “вождя народів” Йосифа Сталіна і комуністичної партії, українська молодь завдяки славетному митрополиту і українському Мойсею склала присягу на вірність Господу нашому Ісусу Христу.
24 липня 1933 р. митрополит Андрей Шептицький разом з єпископами Григорієм Хомишиним, Йосафатом Коциловським, Никитою Будкою та єпископами-помічниками Григорієм Лакотою, Іваном Бучкою, Іваном Лятишевським засудили голодомор 1932-1933 рр., проголосивши відозву до вірних Галицької Церковної провінції у справі подій на Великій Україні до всіх людей доброї волі: “Україна в передсмертних судорогах. Населення вимирає голодовою смертю”.
Коли ж у 1938 році тодішня польська влада почала масово руйнувати православні церкви на Холмщині, тоді зі Святоюрської гори голосно залунав голос протесту хворого старця–митрополита Андрея; і хоч польська влада сконфіскувала протестаційний лист митрополита, то, одначе, його голос почув увесь світ.
У вересні 1939 році прийшла перша окупація Галичини більшовиками. Припинила діяльність духовних семінарій, усунула навчання релігії в школах, заборонила релігійну пресу та літературу. Незабаром почалися арешти, засуди й вивози вірних і священиків, хоч український єпископат залишили ще до часу в спокою. Митрополит протестував із гори Святого Юра, та даремно. Він дав наказ священикам навчати дітей релігії по церквах, вишколити до цього світських апостолів – катехитів.
Митрополит Андрей як вихователь молоді
Митрополит Андрей Шептицький вважав, що виховання молоді слід здійснювати у тісній співпраці з вихованням у сім’ях. Християнська сім’я є підставою всякого суспільного ладу, його джерелом та найважливішою клітиною. Наголошуючи на цінності християнських родин, митрополит Андрей Шептицький навчав: “На ніщо не здається одиницям і цілому народові заможність, просвіта та патріотизм, коли не буде в ньому ладу. І так, як той, що хоче збудувати собі хату, кладе насамперед підвалину, – бо від тієї підвалини залежить, чи хата буде сильна, чи зараз розвалиться, – так само той, що дбає про суспільний лад, мусить насамперед подбати про родину” (Християнська родина: Пастирський лист до духовенства і вірних Станиславівської єпархії, 1900 р.).
Митрополит Андрей Шептицький – доктор права, теології та філософії писав: “Найважливіша справа для Церкви, народу й родин, щоб діти були добре виховані… Щоб той обов’язок виховання дітей як слід виконати, пам’ятайте на мою так часто повторювану раду: спільно молитися рано й увечір вголос, по змозі з Молитвослова” (Лист до вірних єпархії, 1939 р.). 
“Метою кожного виховання є такий розвій дитини, щоби з неї стався дорослий чоловік з розвиненими і старанно плеканими усіма спосібностями ума, волі й серця. Той розвій зависить, очевидно, від поняття про людину, яка є провідною гадкою виховання. Те поняття зависить знову від цілого світогляду, серед якого прихо¬диться людині жити. Для кого життя не є нічим іншим, як заспокоюванням природних потреб, тоді у цьому матеріялістичному світогляді виховання дитини буде прямувати до того, щоби виробити в чоловіка ті спосібності й сили, які в першому ряді служать заспокоєнню його матеріяльних потреб. Ті ж люди, що для них люди¬на є найвищим автономним єством, спосібним до без¬конечного розвою науки; мистецтва, культури, будуть у вихованні шукати розвою цілої людської природи зі всіма її прикметами і владами, щоби виплекати носіїв найвищої та найвсестороннішої цивілізації; будуть пле¬кати всесторонне знання, поезію і всякого роду мистец¬тва, творчого або критичного, себто будуть прямувати до мети гуманістичного розвою людства й одиниць.
Для нас же виховання прямує до вироблення всіх чеснот християнського життя. Для нас людина – це Божа дитина, яку треба виховати на вірного і доброго слугу, на доброго сина Всевишнього Бога, достойного, о скільки це можливе, до того достоїнства, що переходить найвищі думки самих небесних ангелів. Виховання має зробити з чоловіка свя¬того громадянина небес, товариша ангелів і усіх святих у небі. Саме виховання, очевидно, всього не може зробити; велику участь має воля чоловіка і його праця над собою са¬мим. Але заохотити його до тої праці, научити правильно над собою працювати, вщепити в його серце любов до тої праці й ум його збагатити знанням усього, що до тої праці потрібне, – це завдання виховання” (1942 р., жовтня 24, Львів. – Із декрету Митрополита Андрея «Про виховання»).
Політична діяльність митрополита Андрея Шептицького
Політична діяльність митрополита мала виражене українське державотворче спрямування. Він був депутатом Віденського парламенту і Галицького сейму. Відвідував Італію, Францію, Бельгію, Канаду, США, Бразилію, Аргентину. На всіх перемовинах з державними діячами цих країн наполягав підтримати українців. Всі важливі події в українській спільноті Галичини консультувалися митрополитом. Закликав духовенство не ув’язуватися в політику. Часто брав участь у багатьох політичних акціях: протестував проти переслідування українських студентів Львівського університету, очолював делегацію до цісаря з вимогами надання рівних прав українцям в Австро-Угорській монархії.
В 1918 році Слуга Божий Андрей Шептицький привітав проголошення Західно-Української Народної Республіки.
Владика Андрей критикував ідею марксистсько-ленінського вчення про те, що відносини між людьми побудовані на протистоянні між класами. В пастирському посланні «Про переслідування християнської віри в Радянській Україні, Білорусії, Росії» (1930 р.) етнарх Шептицький засудив ідеї комуністичної ідеології: «Горстка злочинців, що завдяки дивним обставинам змогла захопити в свої руки всяку владу в Москві, поставила собі задачу боротися проти Бога, проти людської совісти й усього того, що є якою-небудь благороднішою чи вищою ідеєю. … у кожне село впроваджували зародки ненависти молодших зглядом старших, убогих оглядом богатших, нищили нарід матеріально i морально…».
В 1942 р. в листі до Папи Пія XII митрополит Андрей засудив нацизм: «Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної цивілізації межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії».
30 червня 1941 р. митрополит Андрей привітав Акт відновлення Української Держави.  Під час німецької окупації митрополит мужньо став в обороні винищуваних євреїв, протестував проти надуживань гестапо в Україні і проти винищення радянських полонених.
В 1941 р. митрополит видав пастирський лист “Як будувати Рідну Хату?”, де він писав: “Будучність народа в ваших руках… Неутомимо трудіться в праці для народа; радо несіть в жертву і власне добро, власну вигоду, коли добро народа того вимагає, працюйте для будучности, працюйте над християнським вихованням суспільности…”. В 1942 р. він написав лист Адольфу Гітлеру за назвою “Не убий”, де засудив звірства фашизму.
Під час німецької окупації митрополит звернувся з протестом проти винищення єврейського населення до рейхсканцлера Г. Гіммлера, а також захищав радянських полонених – писав листа Гітлеру про надуживання гестапо й жорстокість до військовополонених. 14 серпня 1944 року організував таємне вивезення 2000 дітей євреїв. Їх переховували у криптах, у монастирських школах, сиротинцях Львова та околиць.
Цілу ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1944 р. провів на молитві, вранці передсказав цілковите знищення Греко-католицької Церкви в Україні, додавши, що в майбутньому Українська греко-католицька Церква відродиться і пошириться по всьому світі. І закінчив словами: “І не почуєте більше мого голосу аж до Страшного Суду”. Помер 1 листопада 1944 р. на 80-ому році життя, з яких 56 років посвятив на вірну службу Богові і Його Церкві.
Величавий похорон при участі 5-ьох владик і 150 священиків відбувся 5 листопада. Надгробне слово виголосив наслідник митрополита Андрея – Архиєпископ Йосиф Сліпий. Митрополита похоронили в підземеллях катедри св. Юра у Львові, над гробом митрополита С. Сембратовича. Зараз успішно триває процес його беатифікації.
16 липня 2015 р. Папа Франциск підписав декрет, яким усьому світові проголосив геройські чесноти митрополита Андрея Шептицького, який виявив їх у справах віри, надії та любові і практикував чесноти мудрості, справедливості, мужності й стриманості. Вся Вселенська Церква називає його праведним та закликає всіх наслідувати його чесноти.
Перший пам’ятник митрополиту відкрили у Львові ще в 1935 році – у день 30-річчя Національного музею. Скульптура Шептицького розмістилася на подвір’ї музею на вулиці Мохнацького (тепер Драгоманова). На відкриття прийшла уся галицька інтелігенція. Автором першого пам’ятника Шептицькому був відомий у той час Сергій Литвиненко. Цей пам’ятник знищила Радянська влада після Другої світової війни. Другий пам’ятник Митрополиту у Львові з’явився 26 липня 2015 року на площі Святого Юра.

                                                            Література
1.    Андрушко В.Т., Огірко О.В. Релігієзнавство. – Навчальний посібник. – Львів: НЛТУУ, ЛНУВМБТ, 2007. – 260 c.
2.    Витівський о.М. Християнське виховання і навчання дітей. – Трускавець, 2001.
3.    Катрій о.Ю, ЧСВВ. Перлини східних Отців. – Львів, 1998.
4.    Назарко о.І. Київські і галицькі митрополити.– Торонто, 1962.
5.    Панас о.К. Історія української Церкви. – Львів, 1992.
6.    Твори Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Пастирські листи: т.1. – Торонто, 1965.
7.    Михайлюк О.Д. Мойсей українського Духа. Науково-мистецьке видання. ПП “Видавничий дім “Артклас”. – Львів, 2015. – 564 с.

Підготував Олег Огірко, доцент кафедри філософії та педагогіки Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С.З. Гжицького, професор кафедри українознавства Інституту Східної Європи

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *